Навігація
Головна
Новини
Про район
Фотогалерея
Літературне об`єднання
Сфера послуг
Посилання
Файловий архів
Каталог підприємств
Дошка оголошень

Зворотний зв'язок
Гостьова книга
Пошук по сайту
Мапа району
Карта сайту
Авторизація
Ім`я

Пароль



Ще не зареєстровані?

 РЕЄСТРАЦІЯ 


Забули пароль?

 ВІДНОВИТИ 
Останні статті
Катеринич Павло Миха...
Байдикова Олександра...
Пиріжна. Історія зас...
Нові назви вулиць міста
Склад депутатів Коди...
5 нових компаній
ООО Комэлектронпром
Отрада, ООО
Приватне підприєм...
Кодимський районн...
Відділення зв’язк...
Лічильники_
Структура статей
Усі статті » Поети » Попкова Діана Миколаївна
Попкова Діана Миколаївна


Діана Миколаївна Попкова народилася 19 грудня 1985 р. в с.Шершенці Кодимського району. В 2003 р. закінчила Шершенецьку загальноосвітню школу з золотою медаллю, навчається в Одеському Національному університеті ім. Мечникова. Друкувалась в районній та обласній періодиці, альманасі “Південна ліра” (2003). Член Кодимського районного літературного об'єднання.


* * *

Пахне яблуком, пахне зливами...
Знов царюють ці аромати.
Лиш не стали би зорі сивими,
Лиш було би кого чекати.
Тільки ти не існуєш в дійсності:
Обманули ті аромати
І у світі побільшало блідості –
Я не маю кого чекати.


* * *

Квітками вишиті бульвари,
В очах тонули краплі неба –
То дощ сміявся над тобою.
Плаща тоді не було в тебе,
А парасоль плила з водою...
Квітками вишиті бульвари,
Та от закінчились нитки.
В той день не було тобі пари
І рахувала ти квітки.
Бульвари вишиті квітками.
Фіалки сині над асфальтом
Здаля здались його очами
Й кричали: “Срібла нам продайте!
Останнім місяцем зими
І другим тижнем продатуйте...”
Розстали сніжні килими.
Потоки сліз – хоч хтось – вгамуйте!
Бульвари вишиті квітками...
Асфальт заплющив свої очі.
Розтане зірка під руками,
Якщо зігрітись ти захочеш.
Твій плач заглушить навіть хор.
Ти йдеш, рахуєш тротуари,
Зламавсь від втоми твій підбор...
Квітками вишив хтось бульвари...
Ти засинаєш разом з літом
Вчорашнє сонце заховалось
У тебе тихо на долоні.
І літо спати ось зібралось
На твоїм світлім підвіконні.
З доща гарячої вологи
Ти заварила чорну каву.
Вершки – тумани край дороги,
За цукор – усмішка ласкава.
За літо вийшла би ти заміж,
Але цілуєшся з весною.
І лиш не хочеш осінь замість
Палкого сонця, спеки, зною.
Блакитне, світле літнє небо
Щоранку пили твої очі.
Воно цвіло лише для тебе,
Але втомилось й спати хоче.
Ти засинаєш разом з літом
На своїм теплім підвіконні,
Промінням сонечка зігріта,
Яке дрімає на долоні.


* * *

А ти не знав цієї простоти?
Дзеркал сто тисяч і сто тисяч “я”.
Сто тисяч “я” перетворились в “ти”,
Сто тисяч “ти” перетворились в “я”.
Себе ти бачиш – просто інший кут,
Свіча горить і зовсім інший ти.
Сто тисяч “я”, прийміть мене на суд!
Не засудіть мене сто тисяч “ти”!
Сто тисяч років каторги минуть,
І зовсім новий світ побачу я.
Дай крила, небо! Дай збагнути суть!
У кого втілились сто тисяч “я”?
Сто тисяч “ти” – у тобі одному,
Але дорожчий просто тільки ти.
Ти душу не покинь у дощ саму
На роздоріжжі, де сто тисяч “ти”.
Сповідуєш краєчок пустоти.
Повір: без тебе я уже не я.
Сто тисяч “я”, чи втілитесь у “ти”?
Сто тисяч “ти”, чи втілитесь у “я”.


Зорі

Спускається сонце за обрій по сходах,
По черзі вмикаються зір ліхтарі.
І тільки одна, мов не знаюча кода,
Ніяк не засвітить лампаду вгорі.
Зірвалися з цвяхів і яблуком впали
Три тисячі зір й не запалена зірка.
Та з чого ці зорі на думку узяли,
Що плакать за ними не будуть тут гірко?
Ти плачеш за ними і гірко, й невпинно –
Від цього лиш збільшаться їхні невдачі.
Ти очі заплющ й уяви так дитинно,
Що зорі воскреснуть твої ще гарячі.
Я зловлю для тебе три зірки у чашку.
Поглянь, як сміються промінням безпечно,
Мов срібло. Я їх переплавлю в ромашку
Й тобі подарую невлад. Чи доречно?
Не плач ти за ними так гірко й невпинно –
Від цього лиш збільшаться їхні невдачі.
Ти очі заплющ й уяви так дитинно,
Що зорі воскресли твої вже дитячі...


* * *

Запалити свічки,
Зітхнути полегко.
Сказати, змовчати?
Безсилі метафори...
Прокинутись вночі,
Налякати мару,
Крутитись пензликом.
Хто ти? Де ти? Навіщо?
Втекти від примари,
Забитись в куточок,
Збагнути зненацька:
Метаморфоза – це ти.
Невиспані зорі
(Бо день був короткий)
Згорнути в пакунок
Й продати за безцінь.
А ти ж бо тим часом
Втрачаєш щодня
В душі чистоту.
І так безкінечно...


* * *

Уже дерева усі зимові.
Я йшла й не встигла на поклик долі,
Лиш в снігу спаласі аж до крові
Уста кусають калини кволі.
Зелене листя крізь призму криги
Збирає в лінзу проміння болю.
І тільки квіти із Літа Ліги
Клянуть безмежно зими сваволю.
Не небі світить лимона долька,
Гаптує світлом поля снігові.
Забута вдома не парасолька,
Забута вдома зима любові.
В ніч на Андрія усі гадали,
А я чекала Нового року.
Ялинки смолами все ридали –
Вони не зроблять у бік ні кроку.
Вони, зелені, під шаром снігу,
Тремтять від страху і молять долю,
Щоб знову небо (у тон індіго)
Від них забрало частину болю.


* * *

А у літа зорі ясні всі і сині,
Наче вмить в росах з ароматом дині.
І всі літні зорі я зберу у жмені,
Подарую їх я милій нареченій.

Бо у неї очі, наче ясні зорі.
Бо у неї в серці почуття прозорі.
Бо вона всміхнеться за такий дарунок
І у свою чергу дасть мені цілунок.

А собі із зір тих ще й сплетете віночок,
А з проміння світла скрутить ще й клубочок
І віддасть на спомин солов’ям співучим,
Щоб вони віднесли павукам колючим.

Щоб павук майстерний сплів би їй серпанок
З променів зірок тих, що ждали світанок.
І у тім серпанку прийде на вінчання,
І світитись буде зорями й коханням.

Мов на заздрість ночі, світить що зірками...
Ось чому я зорі всі згорну руками ,
Всі, що має літо, позбираю в жмені
Й подарую милій, милій нареченій,

Щоб серпанок мала з ароматом дині...
А у літа зорі ясні всі і сині.


* * *

Пройшовши якось тихо так в юрбі,
Не знаючи тебе, всміхнусь тобі.
І раптом усміхнешся й ти мені,
Підійдеш і назвеш мене по імені.

І буду я казать: “Не диво це!
Усе життя я знала те лице.”
Лиш блискавки лілові з серденька,
Оце вона, любов-лебеденька.

Ім’я твоє злетіло легко з губ
Неначе птах! Це ти, лелеко згуб!
Як пальчиком-лозою зве верба
І вже прийшла й спинилася юрба.

І поруч стали, збились в щільне коло:
“Стрічав ти вже її колись?” “Ніколи!”
Питають все про щось, неначе свідків:
“Його привела звідки? Чуєш? Звідки?”

Торкнувшись ледве думки віяла,
Скажу: “А я його собі... намріяла!”


* * *
Чари красуні торкнулись обличчя
І відштовхнулось крило від мосту:
Вітер назустріч і пустота...
Дівчина-янгол зринає у мріях,
Уст не торкнулась роса, що на віях.
Шанс віднайти потойбічне життя
Інколи давить на почуття.
Одягом грався вітер з хвилину.
Біль він забув. Згадав про єдину.
Райдуга й відданість - їй на забаву,
Апостол кохання не мріє про славу...
З моста покинув хтось самоту:
Ангел без тиші любив суєту...






Коментарі
#1 | rav 2009 09 22
Найкращий поет району, безперечний факт.
Додати коментар
Будь ласка, спочатку авторизуйтесь на сайті через власний обліковий запис, щоб отримати можливість додавання коментарів
Поділитися в соціальних мережах
Партнери проекту
50 Free Spins No Deposit - at securityincasinos.com/ .
Незалежна Україна

Останнє фото


Альбом: Земля наших предків

Розклад руху

Залізниця

Автостанція

Спецпропозиції
В цій категорії оголошень немає.
Актуальні вакансії
лого служби зайнятостіКодимський центр зайнятості інформує.

Кодимі потрібні :

лікарі, вчителі, продавці, юристи

Звертатися за адресою: вул.Леніна, 69.
тел. 048 67 26713

RSS канали
Підпишіться на наші новини

Останні новини
Останні статті