Навігація
Головна
Новини
Про район
Фотогалерея
Літературне об`єднання
Сфера послуг
Посилання
Файловий архів
Каталог підприємств
Дошка оголошень

Зворотний зв'язок
Гостьова книга
Пошук по сайту
Мапа району
Карта сайту
Авторизація
Ім`я

Пароль



Ще не зареєстровані?

 РЕЄСТРАЦІЯ 


Забули пароль?

 ВІДНОВИТИ 
Останні статті
Катеринич Павло Миха...
Байдикова Олександра...
Пиріжна. Історія зас...
Нові назви вулиць міста
Склад депутатів Коди...
5 нових компаній
ООО Комэлектронпром
Отрада, ООО
Приватне підприєм...
Кодимський районн...
Відділення зв’язк...
Лічильники_
Структура статей
Усі статті » Проза » Поєдинок з дияволом
Поєдинок з дияволом
Гай-Головко Олекса
Поєдинок з дияволом
Завантажити текст роману в ахіві

Обвинувачення
I
- Руки вверх! - залунав зловіщий голос, коли я увійшов до кімнати.
Це сталося десь о дванадцятій годині двадцять восьмого червня 1945 року у цвайґовому романтичному Інcбруку...
Два спрямовані пістолі і ручні кайдани вирішили мою долю.
- Кепське ваше становище! - говорили очима незнайомі перехожі, коли енкаведисти вели й садовили мене в комфортний лімузин.
Незабаром я стояв між американськими й совєтськими офіцерами в американському поліційно-тюремному бюрі.
- Это крупный изменник родины! - сказав майор Дадашев, невисокий кремезний чоловік з південноазійським обличчям і англійськими вусиками. Він, цей старшина большевицької таємної поліції, був в американському однострої. У нього на зеленому шоломі кривавилась червона зірка. Більше він не мав ніяких відзнак.
У мене заворушилося волосся. Я хотів щось сказати американцям у своїй обороні, але майор Дадашев зупинив мене.
- Молчать! Вам нечего говорить! Ваша песня спета... - І майже наказав американському старшому офіцерові: - Йому місце в тюрмі!
- Безумовно, - погодився американець.
До мене підступив довгов'язий австрієць, тюремний наглядач, і сказав іти з ним. Він мовчки відпровадив мене до сірої ізольованої камери. З розжареними думками я опинився за залізними дверима.
Енкаведист назвав мене зрадником батьківщини. Американці, не вислухавши, кинули мене за ґрати. Що мене чекає? Видача дияволові?! Це неможливо! Я - зрадник батьківщини?! Чи я з ворогами вдерся на територію своєї батьківщини й допоміг їм забрати в мого народу землю і волю? Ні! Чи, може, допомагав ворогам виморити голодом мільйони українського люду? Ні! Чи, може, з катами став катом і вбивав з ними невинних, беззахисних людей? Теж ні! То що ж я таке вчинив?..
Разом з іншими моїми земляками я виступив в обороні своєї скривавленої батьківщини. Так зробив би кожний чесний француз, англієць, американець, коли б ми помінялися місцями. Я виступив з протестом проти гнобителів мого великого і чесного народу. За це мене душили комуністи, нацисти... а тепер комуністи хочуть доконати!..
Я - зрадник батьківщини? А Дадашев - і всі дадашеви, червоні від крови дадашеви, - її друзі?!.
Так я міркував, утихомирюючи свою розбурхану душу. Але під моїм черепом думки скакали, як блискавиці. Чи вислухають мене американці й чи після цього віддадуть дияволові на муки?
Так чи так - я мушу розказати. І я їм розкажу.

II
У наш час є багато непоборних аксіом та істин, які не потребують доказів. У наш час є сила незаперечних фактів, що говорять самі за себе. Я подаю їх у чистому вигляді. За їх правдивість я відповідаю головою, але не там, не в країні терору за зачиненими дверима, а перед законами справедливости західного світу.
Коли мордують малу безсилу дитину, вона ридає і кличе порятунку.
Коли мордують дорослого, він ощетинюється, запалюється ненавистю і стає в своїй обороні.
Мене мордували малого. Я ридав і кликав порятунку, але ніхто не відкликався.
Мене мордували дорослого, - я почав себе захищати.
Коли я став свідомий, почав б о р о т и с я.
Після московсько-комуністичної навали в Україну я примусово став громадянином Совєтського Союзу. Моїм найбільшим нещастям у Совєтчині було моє соціяльне походження. Я народився в родині сільського дяка.
Священики, диякони, дяки та їхні діти, як і ліпші господарі, що їх комуністи назвали куркулями, були в Совєтчині найнещасливіші люди. Поганий господар ліпше поводився з худобою, як збісілі большевики з цими людьми. Ці нещасні, обездолені, принижені були без суду засуджені до кари смерти.

Я був маленький, зовсім маленький! - коли на холодній півночі, в Москві й Петербурзі, почалося криваве комуністичне весілля. Я був маленький, коли це страховище вдерлося у вільну Україну й почало душити й топтати в крові молоду українську демократичну державу. Я тоді нічого не розумів, але бачив, що до нас в Україну прийшли якісь страшні люди, дикі люди, жорстокі люди. Я бачив трупи й кров моїх сусідів... я боявся крови, тому підсвідомо став боятися цих людей.
Ніколи не забуду, як у моє село Вікнину на Вінниччині вскочили страшні вершники. Це були напівголі люди з босими ногами у стременах, з великими червоними стрічками. Ці люди з криком і лайкою, гасаючи на змилених конях, витягали з хатів моїх сусідів і розстрілювали за ворітьми. Вони, як я дізнався згодом, розстрілювали найчесніших українців, що творили Українську Народну Республіку. Вони розстрілювали навіть тих, що могли їй співчувати.
Один вершник ускочив до нашого двору й мало не ввігнався конем у сіни.
- Поп! Где поп?! - репетував напівголий москаль і лаявся в три поверхи. - Дайте его, этого буржуя!
Мій батько, передчувши небезпеку, вчасно зник з хати.
Згодом я довідався, що це був найжорстокіший восьмий большевицький полк, що складався зі злодіїв, убивць, розбишак, яких комуністи повипускали з тюрем боронити людоненависну комуністичну владу.
Потім, як вільна Україна в нерівній боротьбі впала у вогні і крові, по селах їздили страшні чекістські "тройки". Вони за зачиненими дверима засуджували до розстрілу свідомих господарів, запідозрених у нелояльності до московсько-комуністичної влади. Перед моїм батьком завжди стояла примара смерти, хоч він не походив з кляси, що її большевики назвали буржуями. Мій батько був сином кріпака, а після розкріпачення - безземельного селянина, а мати - донькою шевця.
Але соціяльне походження моїх батьків не бралося до уваги, бо батько за марксистською ідеологією був "ворогом народу". Тому батька й усю мою родину большевики позбавили виборчого права.
Відібрати в Совєтчині виборче право - це те саме, що викинути рибу з води або наземну істоту замкнути в герметично зачинене приміщення. Мої батьки, немов би прокажені, не могли з'являтися на вулиці, а ми, діти, не могли ні вчитися, ні працювати.
Почалося жахливо нестерпне життя.
Мені тоді було не більше десяти років, і я вчився в четвертій клясі народної школи. Свідомий свого трагічного становища в Совєтчині, я дуже рвався до науки. Лише наука могла мені відчинити двері у світ. З кваліфікацією я міг назавжди відірватися від своєї "страшної" родини, причепитися десь за сотні кілометрів від родинного гнізда і більш-менш спокійно працювати. Тому я старався бути в школі найуважнішим учнем, бо за найменший промах мене, сина духовної особи, могли викинути на вулицю.
У моїй клясі був учителем Козуб, зайда з сусіднього села, рафінований комуніст, підступна й безбожна людина. Селяни його ненавиділи й з огидою відверталися від нього. Колеги-вчителі боялися й уникали його. Він був таємним аґентом ҐПУ. Пізніше Козуба забили українські партизани.
Три чверти часу на уроці він навчав нас комуністичної "релігії". Під тиском інстинкту самозбереження я своїм дитячим розумом вимізкував, що моїм найбільшим нещастям було соціяльне походження. Мені здавалося, що був би я сином робітника чи селянина, я мав би все, мене большевики любили б і я був би щасливий. Це фатальне походження створив мені батько... Отже, він і лише він був причиною того, що з мене глузували й насміхалися задурманені комуністичною ідеологією діти, які не хотіли зо мною бавитися, брутально мене відштовхували, як якийсь непотріб. Я у злості нишком став ненавидіти батька, не слухати його і взявся у всьому наслідувати вчителя.
Що більше я прислухався до вчителя і що більше наслідував його, то більше зненавиджував батька й відштовхувався від нього. Своєю підкресленою лояльністю до совєтської влади я хотів ввійти в довіру вчителя й розаґітованих дітей і почувати себе з ними, як рівний з рівними.
Бувши пильним і уважним учнем, я скорше за інших дітей з усією щирістю впивався комуністичною "релігією". Незабаром я став абсолютно переконаним, що лише в Совєтчині чудове життя, а в усьому буржуазному світі страшні злидні. Що в нас кожний працюючий має хліб, штани, сорочку й черевики, а в буржуазному світі крім череватих буржуїв усі люди голодні, голі й босі. Що в нас працюючі живуть у хатах чи у землянках, а в буржуазному світі сплять на вулиці, у підземеллях, у канавах, а буржуї - у віллах і палатах. Що в нас кожний має працю, а там багато безробітних, і коли вони просять праці, то поліцаї їх розстрілюють на вулиці. Що в нас дітям працюючих дозволено вчитися й бавитися, а там ці діти безпритульні і в голоді й у холоді вмирають від сухот. І що в цьому винні лише буржуї та їх прислужники попи, які тероризують робітників і селян, щоб не дати їм змоги з'єднатися з нами - батьківщиною світового пролетаріяту - й дістати від нас волю, працю, хліб і одяг. Та до того ще ці "гідри" зазіхають на нас, готуються йти війною, щоб з'єднатися з нашими недобитими буржуями й попами й погасити сонце, яке так ясно світить для совєтського люду.
Я всім своїм серцем зненавидів цих жахливих буржуїв з попами, дияконами й дяками, які хочуть силою вирвати у наших щасливих людей з рота хліб, зняти з них одежу, відібрати хати й землянки, що дала їм жовтнева революція, Ленін і комуністи. Часами вчитель нас питав, ким ми будемо, коли повиростаємо, то ми всі навипередки кричали: солдатами, кіннотниками, танкістами, пілотами, чекістами.
Після тих уроків я почав грубіянити батькові, кинув молитися й перестав відвідувати церкву. Схвильований батько взявся ласкаво мене вмовляти, що великий гріх не молитися й не йти до церкви, але я став глузувати з релігії і Бога. Батько спалахнув гнівом:
- Ти моя дитина, - сказав він пошепки. - Ти належиш лише мені. Я відповідаю за твої вчинки перед Богом і людьми аж до твого повноліття. Тому буде так, як хочу я. Завтра підеш зі мною до церкви.
Обурений до глибини душі, я скрикнув:
- Ти примушуєш мене?! Гаразд... Я скажу вчителеві.
Це для батька було громом серед ясного неба: він заплакав і вийшов. Другого дня навіть не згадав мені про церкву. Задоволений його відступом і своєю перемогою, я вже не потребував жалітися вчителеві.
У совєтському "мистецтві" я ріс не днями, а годинами. Часто "обкладав" сороміцькими словами буржуїв, священиків і навіть святих, щоб ще більше викликати до себе довіру у школі. В цьому мені допомагали діти господарів (сільських "буржуїв"), що були в одному зі мною становищі.

Одного разу вчитель прочитав нам сороміцькі оповідання про життя святих на небі. Нареготавшись, наказав тим, хто молиться й ходить до церкви підняти руку. Жодна дитина руки не підняла. Учитель похвалив і сказав, що коли ми виростемо, нами буде гордитися совєтська держава.
- А кому тепер молитися? - спитала одна учениця.
- Ленінові, - відповів учитель. - Він більший за всіх богів, якими вас дурили. Але до нього треба по-іншому молитися: читати й виконувати його заповіти, любити більш за всіх: більш за батька й матір, і ненавидіти всіх, хто проти нього. Бо хто проти Леніна, той з буржуями... Хто має в хаті портрет Леніна?
Кілька дітей підняли руки. Учитель наказав, щоб від сьогодні всі діти мали на стінах портрети Леніна.
Увечері я вирізав з старої газети портрет Леніна (в кожній газеті були його портрети) і при всій родині взявся прибивати під іконами. Замість крику й бунту, до чого я був приготований, мати й сестри заридали, а батько, проти моїх очікувань, сказав до мене ласкаво:
- Я знаю, моя дитино, ти мусиш здобувати освіту, тому мусиш мати портрет Леніна. Не бороню тобі його прибивати. Але прошу тебе, прибий у малій кімнаті. Я зовсім віддаю її тобі. Бо якщо люди побачать його під іконами, то виженуть мене з церкви. А що ти тоді будеш їсти, в чому будеш ходити? Влада ж у нас забрала землю, а цей маленький городець вісім душ не прогодує.
Я не міг не згодитися з батьком і прибив портрет у маленькій кімнаті.
Другого дня Козуб у першу чергу спитав дітей, чи всі мають удома портрети Леніна. Усі підняли руки, крім двох. Це були діти не господарів, яких комуністи тримали на чорній дошці, а найбідніших людей, так званої опори совєтської влади. Козуб нічого їм не сказав, лише насупився.
- А тобі батько не забороняв? - лукаво спитав він у мене.
Я відповів, що ні. Він був розчарований моєю відповіддю. Чому саме, я збагнув за кілька днів, коли батьків тих двох учнів викинули з комнезаму і як підкуркульників позбавили виборчого права. Я був дуже радий, що мій батько не заборонив мені вчіпити портрет Леніна, бо після мого доносу його знищили б, а нас з усією родиною вислали б до далеких "виправних" таборів. На цьому досвіді я переконався, що, охороняючи батька, охороняю себе. Після цього я вирішив батька не провокувати, але далі йти второваною дорогою, якою вели мене вчитель, комсомольці й комуністи.
Перш за все я таємно викинув зі своєї кімнати ікону і про це з гордістю доповів у класі вчителеві, а в сільському клюбі комсомольцям і комуністам. Жменька комсомольців і комуністів, що вела між українськими селянами запеклу антирелігійну пропаґанду, мене похвалила і як сина духовної особи поставила прикладом для інших дітей. На Різдво чи на Великдень, коли в церкві правилася Служба Божа, я з піонерами та комсомольцями під церквою свистав, лаявся і співав сороміцьких антирелігійних пісень. У сільському клюбі чи в аматорському театрі декламував антирелігійні вірші й виголошував антирелігійні промови, що Бога не було, нема й ніколи не буде, а хто вірить у Бога, той іде з буржуазією й попами проти Леніна і Сталіна й совєтської влади. Я мав тоді тринадцять років і вчився в останньому класі народної семирічної школи.

Але ці "успіхи", що ними я хотів пробити в пекельній дійсності собі дорогу, були дуже хиткі, жалюгідні й такі болісні для моєї душі, що мені хотілося вгризтися в землю й до смерти ридати.
У школі вчитель з їдкою іронією почав мене принижувати, а задурманені діти за старою звичкою звали мене "христосиком", "святителем", "угодником", приліплювали мені на плечах хрести, списували хрестами та змальовували сороміцькими малюнками святих і ангелів мої книжки й зошити. В сільському клюбі комсомольці й піонери почали дивитися на мене кривим оком, не допускати до участи в аматорських виставах, а якось "попросили" вийти зі зборів молоді, сказавши, що до мене не мають довіри. Коли я взявся переконувати, що від мізку до кісток належу їм, то почув ненависну відповідь:
- Ти маєш батькову кров, значить - кров буржуазії...
З того часу я став мовчазний, похмурий і відвідував лише школу, що її попри тяжкі муки вирішив закінчити, щоб мати на руках свідоцтво.
Я переживав велику трагедію. Я, так би мовити, повис у повітрі між ворожими комуністичними силами, що використали мене проти моєї родини й прогнали, і своєю родиною, яку нелюдськими вчинками поставив проти себе. Моя добра мати з першого погляду відверталася від мене, а ніжні сестри мовчки кидали в мою кімнатку шматок хліба або чисту сорочку і з грюкотом зачиняли за собою двері. Лише завжди врівноважений батько, що керувався розумом, відчувши крик моєї душі, деякий час дивився на мене з докором, а одного разу посадовив мене коло себе.
- Не мучся, синочку... - прошепотів він, голублячи мені голову. - Ти не винен... Ласкавий Бог простить тобі, а я... уже простив давно...
У мене в розчуленні покотилися сльози. Але я, шукаючи для себе порятунку, став благати батька, щоб він відрікся від свого сану. Ми тоді, казав я, могли б вільно вчитися і працювати… Але батько суворо відповів:
- Я умру найтяжчою смертю, але присяги, що дав Богу й народові, не зламаю.
- Я тебе розумію. Але покажи мені вихід.
- Покладайся на Бога і в терпіннях чекай Його милосердя.
Я збагнув лише потім, що батько не називав тоді речі своїми іменами, щоб я десь не проговорився і не знищив себе, його й усієї родини.
По цій розмові родина великодушно прийняла мене, як блудного сина, в своє лоно. Порвавши зв'язки з довкільним ненависним світом, зі світом "власть імущих", я буквально не знав, що маю діяти. Я ж був такий малий... Я відчув, що опинився в зачарованому колі, але своїм несформованим розумом ніяк не міг додуматися, як з нього вилізти. Тому за батьковою порадою здався на Божу милість, після чого приніс до своєї хати ікону й почав усім серцем молитися.

Мій старший брат Юрій у перші окупаційні роки далеко від дому крадькома здобув середню освіту й законспіровано вчителював у ладижинській народній школі. Мої сестри вийшли в життя недоуками, а наймолодший брат Борис закінчив лише дві кляси початкової школи. Я з великими труднощами закінчив семирічку й опинився на розпутті. Два роки стукав у двері середніх шкіл, але мене, сина позбавленця виборчого права, брутально відганяли. Я плакав і в розпуці знову докоряв батькові за те, що висвятився на диякона. Мати в риданні задихалася, а батько чорнів як земля.
- Ти нас не жалієш! - кричав я крізь сльози. - Навіщо ти висвятився на диякона?!
- Я мушу рятувати віру.
- А нас?
- При дияволовій владі я вас уже не врятую...
- То що ж я маю робити?
- Боротися в поєдинку з дияволом.
- Я ж сам нічого не вдію...
- Ти не сам... - уперше сказав батько відкрито. - Тому борися з дияволом за життя усіма засобами.
Я зрозумів, про кого говорив батько.
- Добре, я буду з ним боротися! - урочисто відповів я батькові.
Тоді, в час юности, для мене дияволом ще була не Московщина з її білими чи червоними царями, а лише поодинокі сільські комуністи, які не давали мені жити.
Це були апокаліптичні роки. Деякі мої ровесники, що ділили мою гірку долю, зайшовши в життєву безвихідь, з розпуки накладали на себе руки. Я, змужнівши й окріпши духом, рішив піти проти течії, хоч у Совєтчині це було неможливо.
Далі мій мозок почав працювати більш інтенсивно. В п'ятнадцятилітньому віці я зробив відкриття, що диявол усе побудував на брехні. Я вирішив його перебрехати, використавши братове становище, і втік до брата в Ладижин.
Там не знали, що він син диякона, і він легко виробив мені посвідчення, що я на його утриманні, тобто на утриманні трудового інтеліґента. З цим посвідченням я вступив до красносільської сільськогосподарської школи, і все покотилось, як по маслу.
Але це, на жаль, тривало недовго. Якось мене викликав директор школи І.Ш., на щастя, українець, якого ми всі любили.
- Я дістав з вашого села заяву, що ви син диякона, - сказав він сумно. - Що мені робити?
Я майже не дихав.
- Не знаю, - я сам злякався свого голосу.
Він сказав:
- Учіться… Про це знаю я, ви й більш ніхто не знатиме.
Директор І. Ш. був з тих українців, що в Совєтчині зникали, як узимку на обличчі сніжинки. Скоро заступив його сухий, ядушливий комуніст москаль Солодовнік і, діставши з мого села депешу, вигнав мене з школи.
Я боявся йти додому, бо від одного погляду моя бідна мати знепритомніла б. Як прогнаний пес, не знаходив собі місця. Тому конав з розпуки і в маренні зачепив собі шнурок за шию. Мене відчепив мій шкільний приятель, який якраз тоді зайшов до інтернату. Опритомнівши, я добре себе вилаяв і дав собі слово покинути цей світ лише в безвиході.

Мій протест вплинув на Солодовніка, і він вислав мене до Тульчина, щоб там в окружному відділі наросвіти поновили мене в школі. Це було взимку. Шістдесят кілометрів я ішов снігом у подертих черевиках і в батьківській полатаній свитині.
- Відмовтесь від батька в пресі, - запропонували мені.
Ця диявольська вимога мене не заскочила, а тому й не злякала.
Я вже мав подібну історію, коли, після закінчення семирічки, хотів вступити до уманської технічної школи. Схвильований до глибини душі, я тоді, прийшовши з Умані, розповів батькові і спитав, що мені робити. Він сполотнів, але сказав рішуче:
- Ти мусиш так зробити, бо іншого виходу нема. Бог буде тобі свідком, що ти зробив це з примусу.
Хоч в уманській "Селянській правді" між десятками "відмовлень" від батьків кричало й моє "відмовлення", але до технічної школи мене не прийняли. Незважаючи на цей неуспіх, я вдруге надрукував те саме зі слів інспектора наросвіти в тульчинській газеті. Коли б тоді інспектор сказав мені відмовитися від своєї "буржуазної крови, душі й тіла", то я, не задумуючись, це зробив би.
Після цього акту мене у школі поновили, але наклали велику платню за навчання. Двісті карбованців! На той час це було двісті пудів пшениці. Де ж батько міг узяти такі гроші, коли він утримував усю родину копійками, що діставав від вірних за виконання релігійних обрядів? Мати продала останню корову, а батько кожуха й чоботи, і тим за мене заплатили.

III
Я згадую своє дитинство, і в мене замерзає кров в жилах. Я не мав дитинства! У мене вкрали його злочинці, що тепер оголосили мене злочинцем, а себе праведниками.
Я вже мав середню освіту, був молодим темпераментним юнаком, з юнаків, що в сприятливих умовах валили б мури. У мене кипіла кров до праці. Я нічого не хотів у Совєтчині - лише праці, хліба й спокою. Але я завжди діставав камінь. Тільки за те, що був сином духовної особи. Більш ні за що, бо своїм віком, переконаннями і діями я тоді ще не був ворогом совєтської влади, а лише ворогом окремих її урядовців. Я страшно заздрив людям - вихідцям з робітничо-селянської кляси, але скоро перестав заздрити і їм...
У совєтських газетах я щодня читав про рай у Совєтському Союзі й пекло в буржуазній Европі. Попри усе пережите я думав, що в Совєтчині звірі сидять лише знизу, а вгорі - добрі люди. Я також думав, що ці "добрі люди" скоро дізнаються про злодійства нижчих і їх загнуздають. Але незабаром це викликало в мене сміх, бо ж злодії завжди уподібнюються до своїх ватажків. Так само було в Совєтчині. Я переконався в цьому на власному досвіді, бо стукав по розуміння, правду й допомогу від найменших до найбільших дверей, але скрізь люди були однакові - ворожі, ненависні...
Після закінчення середньої школи я влаштувався в хемічній лябораторії в рижавській цукроварні. Мене вважали за доброго працівника. Але мене цінували доти, поки партійний комітет не дізнався про моє соціяльне походження. Я з тріском вилетів за фабричну браму. Ті люди, що так мене цінували, зі страхом відвернулися від мене, немов би я хотів висадити цукроварню в повітря. Я їх розумів. Вони тремтіли за свою шкіру, бо в Совєтчині стають підозрілими ті, що мали нещастя працювати з "підозрілими" і навіть говорити з "підозрілими".
Я взяв на плечі торбу й, обійшовши своє село, щоб не викликати вдома суму й ридання, пішов до окружного міста Умані. Свій шлях я досі стелив брехнею, бо правда була для мене фатальна, і в розгоні цей шлях стелив брехнею далі. В уманській наросвіті я з відвагою одчайдуха назвав себе сином селянина-незаможника.
- Добре, - сказав з жорстоким обличчям інспектор, який, мабуть, був кілька років тому чекістом у страшній "тройці". Він, до вияснення моєї особи, тимчасово послав мене до джуржинської народної школи заступити хворого вчителя.
На цій праці також були мною задоволені, але, незабаром викривши моє соціяльне походження, хотіли судити. Я вчасно втік до Києва до свого брата Юрія, що тоді вчився в музичному інституті. Він також тремтів, щоб його часом не викрили й не викинули з інституту. У нього були такі злякані очі, коли я зайшов до нього в кімнату! Я все розповів йому й спитав:
- Що мені робити?
Брат безпорадно розвів руками. Чим він міг мені допомогти?
- Пробивайся, - сказав він сумно. - Відважно пробивайся, бо відважним належить світ.
- Так, - сказав я. - Але не в Совєтчині...
Я, звичайно, не хотів світу, ні півсвіту. Я не хотів нічого - лише існувати, жити - цього найелементарнішого права, що скрізь узаконене, крім Совєтського Союзу.

У мене з кожним днем вироблялась шалена одчайдушність до гри в життя, і в цій грі я не перебирав жодними засобами. Я вже був "багатий": мав магічну довідку з попереднього місця праці. В ній було написано, що я, син селянина-незаможника, працював як учитель. Це було якраз тоді, коли ҐПУ розправлялося зі Спілкою Визволення України і Спілкою Української Молоді, а також з тими українцями, що ніколи до цих організацій не належали, ба й навіть про них не знали, але колись могли знати й належати. Влаштувавши суд над верхівкою, ҐПУ день і ніч відправляло без суду десятки тисяч недостріляних людей на соловецькі острови та в сибірську тайгу. В Україні бракувало вчителів. На ці посади призначали "ідеологічно" витриману молодь з середньою, а то й нижчою освітою, і я показав у київській наросвіті свою довідку з попередньої школи.
Мені пощастило. Я дістав призначення в глухе село Кабани на Хабєнщині на Поліссі, в село між пісками й болотами. Я тріюмфував. Хто мене міг знайти в цьому чортячому гнізді?
Але диявол мене шукав. Мене, що ніколи не зробив ніякого злочину, але мав у Совєтчині репутацію патентованого злочинця.
Якось приїхав з району директор школи Павло Павлюк, старенький завзятий козарлюга.
- Тікайте, - сказав він так, немов би сам зібрався тікати. - Тікайте сьогодні, бо завтра буде пізно.
Я зрозумів, що сталося і що мене чекає, але чомусь почав перед старим вдавати невинного.
- Чого я маю тікати? Що я - злодій? Чи обікрав кого, чи вбив, чи зарізав?
- Це ще гірше. Злодії й розбишаки в нас - почесні люди. А ви син "ворога народу". Уповноважений ҐПУ дістав донос, що ви син диякона. Що ваш батько аґітує проти колективізації, совєтської влади. І взагалі - там таке понаписували... За вами напевно завтра приїдуть...
Я похапцем спакував валізу й сів на першу принагідну підводу, що їхала до чорнобильського порту. Пізно ввечері я вже плив пароплавом по Прип'яті до Києва... Пізніше я довідався, що тоді ґепеушники таки по мене приїжджали.

На пароплаві я глибоко задумався. Я думав про совєтський уряд, совєтську систему, совєтську державу, що існували тільки на те, щоб тероризувати мільйони люду. Що це була за влада, за система, за держава, що полювали за злочинцями без злочинів? Тоді я вперше зі всією силою відчув ненависть совєтської влади до без вини обвинуваченої людини. І тоді ця ненависть влади породила мою. Але це була ненависть індивіда, що хотів жити й боровся за це життя з тими, що хотіли його відібрати. О, я тоді по своїй молодості ще був за тисячі кілометрів від українського визвольного руху, визвольних ідей, і тому ҐПУ під найбільшим мікроскопом не знайшло б у мені національно-самостійницької фарби.
У Києві мене зустріла жахлива звістка. Мені сказали, що мого брата Юрія викрили й засудили за приховання соціяльного походження на вісім років тюрми. На суді його спитали:
- Чому ви приховали своє соціяльне походження?
- Я хотів учитися, - сказав Юрій. - Коли б я виповнив анкету правильно, то мене до інституту не прийняли б.
- Брешете! Ви навмисне приховали, щоб зробити в інституті диверсію.
І брата засудили до довголітнього тюремного ув'язнення! Його приятель, що сповістив мене про це нещастя, закінчив так:
- Тікайте звідси, бо вас теж заарештують... Ви ж його брат...
У моїй голові тріщало, немов би хтось здушував мозок. Я відчув, що в Україні мені тісно, і вирішив рятуватися в далекому Ленінграді.
У цьому холодному північному місті я не мав ні друзів, ні знайомих. Тому, вийшовши з царськосєльського двірця, я сів на своїй валізі й подумав, що мені робити. Я був певен, що в цьому велетенському місті я так розчинюся, що мене диявол ніколи не знайде.
Перші дні мешкав зі своїми "ідеологічно" витриманими документами в дешевому готелі. Цілі дні мотався по місті і, плекаючи в собі думку про навчання, наважився зайти до індустріяльного інституту.
- Я хотів би вступити до вашого інституту, - сказав я директору.
Це був невеликий чоловік з широкими азійськими вилицями. Він відразу впізнав у мені "інородця" й прижмурив опуклі очі.
- Ви хто - хахол?!
Мені здавалося, що він ударив мене в обличчя.
- Українець, - сказав я й затиснув зуби.
- Це все одно, - відповів він і глузливо усміхнувся.
Потім спитав мене, чому я не вчуся в Києві чи Харкові, а приїхав аж до Ленінграду. Я сказав, що в Ленінграді ліпша професура й лябораторії.
- Так-с... - пробурмотів він. - А які ви маєте документи?
Я показав. Він переглянув і пильно зміряв мене поглядом. Потім сказав дати адресу місця мого народження. Я відразу збагнув, навіщо це, і, давши фальшиву адресу, позадкував до дверей. У коридорі я біг, як дикий кінь, бо мені здавалося, що директор подзвонив уже до ҐПУ. Я прибіг до готелю й вирішив назавжди забути до цього інституту дорогу.
Я шукав праці, але з моїми документами всі пошуки були марні. Влаштуватися за фахом на посаду вчителя не міг, бо не знав московської мови. Тим часом мої гроші вийшли, і я перейшов до найдешевшого заїзду. Я спустився на "дно", між здеклясованих людей, що напливли сюди так само, як і я.
Тут було багато українців. Я не сумнівався, що це переважно були "позбавленці", але вони били себе в груди, що вони сини чистокровних пролетарів. Я глушив з ними горілку, ходив нечесаний, у непраній смердючій білизні, в брудній подертій одежі, в черевиках з вишкіреними зубами. Коли я вже став зовсім подібним до чистокровного пролетаря, то підмовив вуркагана, і ми пішли до брами путіловського заводу.
Тоді якраз був початок першої п'ятирічки. П'ятирічки індустріялізації й колективізації. Час безприкладного хаосу в СССР. На індустріяльних виробництвах був великий рух, і нас без особливих труднощів прийняли як чорноробів. Використавши хаос, я подав про себе в фабричному комітеті найліпші й найвигідніші відомості. Тепер уже мій батько був робітник, я теж робітник і весь мій рід робітничий. Я сказав, що я навіть комсомолець, але, на жаль, мене обікрали і разом з грішми забрали комсомольську книжку.
- Головне, що ти потомственний пролетар, а решту - владнаємо, - сказали мені в фабкомі.
Невідступно думаючи про інститут, я працював добре, працював за двох, і мене за кілька тижнів поставили до верстату. Я працював ще запопадливіше, не прогулював, не робив браку й ходив на всі мітинґи. Я звернув на себе увагу, і секретар цехового комсомольського комітету якось сказав мені:
- Ми тебе поновили в комсомолі.
Я сяяв від успіху: я мав усе для вступу до інституту. Я - робітник, ударник, комсомолець. Я навіть не потребував посвідчення про середню освіту. Тому зовсім гладенько пройшов з моїми чудесними фабричними документами до ленінградського вечірнього університету.
Вдень працював на заводі, а ввечері вчився в університеті. Мої муки скінчилися. Я обдурив усіх - і здійснив те, про що раніш боявся думати. Буденними вечорами сидів в університеті, щонеділі в академічній бібліотеці. Я буквально ковтав мистецьку літературу, філософію та суспільні науки. Мій мозок працював, як годинник. Я мав що їсти. В Ленінграді всього було повно. Люди чотиримільйонної потвори, що в її тисячокілометровому радіусі не росла пшениця, з цинізмом відверталися від житнього хліба. Булки, м'ясо, масло, молоко, яблука, виноград, мандарини... Ні, це була в Совєтчині справжня оаза! Я часто задумувався, чи є щось подібне в Україні - великодушній европейській житниці. Але про це не міг знати, бо для безпеки не листувався ні з родиною, ні з земляками. Одне слово, в цьому місті-потворі жилося, як в оазі, але тільки...

Мене одне гнітило: з кожним днем я болючіше відчував чужину. Страшну ненависну чужину, де зарозумілі імперіялістичні господарі ставились до мене, як до колоніяльної людини. При розподілі завдань і тем професор з іронією дивився на мене з-під окулярів і зневажливо казав: "Цьому хахлові... пардон, як вас звати?" У мені кипіла кров, але я покірливо називав своє прізвище. Професор зухвало продовжував: "Візьміть ось цю тему. У вас вистачить сили, ви ж виросли на галушках..." Або раптом якийсь студент звертався до мене: "Гей, ти, хахол! Скажи, браток, у вас паляниці ростуть на деревах?" Чи якийсь робітник у майстерні: "Закуримо, хахол?" Або в трамваї: "Що? Не розумію... Не говоріть своєю чухонською мовою!" І в своїй обороні я навіть не міг зробити їм зауваження.
У Ленінграді я по-справжньому збагнув, що таке Союз Совєтських Соціялістичних Республік. Це була та сама "Рассєя". Та сама задрипана "матушка", найбільша у світі шовіністична матушка! Вона любила лише себе. Вона цінувала лише себе. Вона крім себе не визнавала нікого. На всі завойовані нації й народи вона дивилася, як на заблуканих москалів з спотвореною московською культурою, історією і мовою. Вона скрізь галасувала, що визволила їх з буржуазних кайданів і вивела на світлу дорогу. Що вона дала їм, і навіть усьому світові культуру, техніку, медицину - все! - тим націям і народам, що мали за своїми плечима тисячолітні або ще довші історії. Що мали свої могутні держави, коли Московії (і Москви) не було у згадці. Але про це не можна було говорити, бо ви відразу ставали "ворогом народу" і зникали. І хоч вас пекло, неймовірно пекло, але ви, як школяр, мусили проказувати за москалями, бо інакше вас нещадно роздушили б.
У Ленінграді я зробив ще одне відкриття. Москалі вели в Україні зовсім іншу політику, як у себе вдома. Коли в Україні у них на словах було: "это всё равно", то у себе вдома вони відкрито підносили своє і ганьбили чуже. Вони ганьбили чужонаціональне походження, мову, звичаї, традиції і навіть чужонаціональний одяг. У 1931 році в Ленінграді й Москві були ліквідовані українські студентські установи, товариства, театри, а видатні й навіть мало видатні українці заарештовані й вислані або розстріляні. В одну ніч ліквідовано в Ленінграді український будинок освіти й український театр у Пасажі. В Ленінграді я збагнув, з яким дияволом був мій нарід у поєдинку. В Ленінграді я став національно свідомим. У Ленінграді я став націоналістом.

У Ленінграді я познайомився з українськими письменниками, журналістами, які, хоч і мали "витримане" соціяльне походження, були в подібному зі мною становищі. Вони збіглися сюди з усієї України. Ці люди палали любов'ю до своїх поневолених братів і ненавистю до московського диявола. Я жадібно ковтав кожне їхнє слово. Мені ставало гаряче. Повертаючись додому, я виливав свою збунтовану душу на папері. О, в той час я вже був повен ненависти до московського диявола і тоді придворні цербери вже мали за що мене знищити, бо я чинив опір, хоч цей опір був ще пасивний. Але енкаведистам тяжко було мене розпізнати, бо свої патріотичні вірші я час від часу закривав у пресі "програмовими".
У Ленінграді мені пощастило. Я скінчив вечірній університет і вирішив учитися далі. Хтось сказав, що апетит з'являється під час їжі. Я відчув смак науки, вона викликала в мене звірячий апетит, і я не їв її, а жер. За кілька видрукуваних "ударних" віршів мене прийняли до ленінградської асоціяції пролетарських письменників. Мені вже непотрібна була фабрика. Я її кинув, як зношену одежу. Асоціяція письменників послала мене з блискучими документами до науково-дослідного інституту "Рєчевой Культури". Я став аспірантом! Чого я мав боятися? Нічого! В анкеті стояло, що я син робітника, сам робітник, комсомолець, ударник, покликаний до літератури. Зі мною московські професори й студенти рахувалися. За академічні успіхи мене навіть почали висувати, але я, думаючи завжди про небезпеку, не ліз в "активісти", бо надмірна активність у Совєтчині викликала підозріння.
Видряпавшись до найвищих щаблів, я почав іти тихими, підкрадливими кроками. Студенти називали мене скромним, а професори поважним. Таким чином я скерував усіх цікавих на хибний шлях. Моє сонце крутилося навколо закінчення аспірантури. Я ішов до своєї цілі, як годинникова стрілка до дванадцятої години...
Але все має свій початок і кінець. Одного дня мене викрили. Як? Не знаю. Я ні з ким не листувався. Мої рідні вважали мене знищеним таємною поліцією і, як я дізнався пізніше, щороку відправляли по мені панахиди. Одне слово, мені й з цієї явної небезпеки пощастило вилізти сухим. Про викриття мене таємно повідомила технічна секретарка інституту Ухтомська й порадила мені зникнути. Моє становище справді було неймовірно критичне, і я того ж дня спакувався і виїхав до Харкова.

IV
Я згадую свою юність, і в мені зупиняється кров. Я не мав юности! Вона відцвіла нерозквітлою серед злочинців, які тепер оголосили мене злочинцем, а себе праведниками. Але я дякую долі, що кинула мене в центр дияволового царства, бо в ньому я із звіряти, що боролося лише за своє існування, став людиною і глянув на світ по-людському. Я перестав жити для себе.
Увечері, вийшовши на харківському двірці з поїзду, неначе вчадів. На двірці я побачив страшних людей... неземних людей, що своїми обличчями нагадували печені яблука. Переважно молоді люди й діти. Вони стояли на товстих і опухлих ногах, як на тумбах.
Це був голод! Це був апокаліптичний тисяча дев'ятсот тридцять третій рік! Це був рік-могильник, що з холодною жорстокістю згріб сім мільйонів українців у могилу.
Боже! Чи ж це сон?! Я ж позавчора в Ленінграді бачив повнісінькі крамниці українського хліба, вгодованих і веселих москалів, які на весь голос кричали про перемогу соціялізму в СССР і про поширення його в усьому світі... Ось що значив соціялізм для Москви, а що для України.
У двірці за цими живими трупами полювали енкаведисти. Горнули їх докупи, кудись вивозили. Ті зі збайдужілими обличчями сунулися, але в двірці з'являлися нові опухлі, неначе падали з неба.
Я, як божевільний, ішов майданом. Ці нещасні люди перегороджували мені дорогу.
- Товаришу, - лементувала опухла жінка, загортаючи в кожух дитину. - Дайте хліба... Бога ради... Не мені... Я вже наїлася... Дайте дитині... їй-Богу, воно вмирає...
На розі коло комфортного ресторану якесь українське обдерте маленя в угоду совєтським вельможам намагалося співати по-московському:
- Тьотьочки-дядьочки! Дайте копієчку на кусочечок хлебушка!
По вулиці люто гарчали авта. Вони, як шуліки, несподівано хапали цих людей і відразу зникали. За кілька днів я довідався, що ці "чорні ворони" вивозили нещасних далеко в степ і скидали їх на снігу. Вони там замерзали.
В цей час, поблизу двірця, в фантастично багатій крамниці з назвою "Торґсін" можна було дістати за золоті п'ятірки, золоті обручки й зуби, за доляри, стерлінги, німецькі марки й польські злоті все, що є на світі. Це багатство було, як на глум, виставлено на вітринах, під якими вмирали голодні українці. За золото й чужу валюту можна було також дістати найвишуканішу їжу й напої в ресторанах "Красной гостиницы" й "Астории".
В тяжкому відчаї я пішов до готелю і схопився руками за голову. Так просидів у холодній кімнаті до ранку.

Я помалу взявся скрадливо вповзати в українське літературне життя. Познайомившись з видатними українськими письменниками, з їхньою допомогою проліз до спілки письменників і всунувся на працю до редакції харківського радіокомітету.
Радіокомітет містився в православному соборі. Я діставав 275 карбованців на місяць і за ці гроші викуповував щоденних 400 грамів житнього хліба на картку та купував з-під поли хліб на чорному ринку. У ті страшні дні я платив на чорному ринку від тридцяти до сорока карбованців за кілограм глевкого хліба, перемішаного з землею й остюками. Я буквально голодував, у мене постійно з рота котилася слина. Але справжні голодні мене вважали за щасливця.

Тимчасом від них я довідався про причини цієї пекельної катастрофи.
Взимку 1929-1930 року сталінські опричники силою загнали людей до колхозів, а "куркулів" з родинами вислали до концентраційних таборів. Таким чином машини й реманент у селах опинилися в одній купі, а коні й воли у спільних оборах. У селі зчинився хаос. Десь за пару тижнів машини й реманент почали на снігу ржавіти, а худоба - з голоду й холоду падати. Обурені люди вчинили бунт і впродовж кількох годин розтягли вціліле добро додому. Але Сталін зламав селянський опір військом. При цьому активніших людей схоплено до тюрми й вислано до концентраків, а решту прикладами зігнано до колхозів. Після кривавої розправи чоловіки розбіглися в міста. Тоді "любимий вождь" заборонив приймати у місті на роботу колхозників і розпорядився через низові комуністичні комітети й осередки конфіскувати в селян весь хліб і городину, щоб таким чином непокірних людей примусити голодом до колективної праці.
Незабаром, після голодового українського побоєвища, Сталін проголосив, що в колхозах "жити стало краще, жити стало веселіше..."
У ці дні Москва назавжди закріпила селян за колхозами, робітників за фабриками, а службовців за установами. З цього часу навіть за двадцятихвилинне спізнення до праці комуністи обвинувачували в саботажі й карали тяжкою тюрмою.
У ці дні Москва також обмежила пересування совєтських громадян (особливо українців) по Совєтському Союзу. За цим наказом колхозники могли тимчасово покинути село за офіційним дозволом сільської ради, робітники від'їхати від фабрики за дозволом фабричного комітету, а інтеліґенти - за дозволом установи чи бюра.
З цього часу Совєтський Союз став справжньою тюрмою народів, а совєтські громадяни - справжніми невільниками...

У ці дні свою ненависть проти диявола я вилив гнівними словами на папері й зашив у одежі.
У Харкові - й усій Україні - бенкетувала постишевська скаженина. Енкаведисти масово арештували, виселяли й вистрілювали українську інтеліґенцію, що висловлювала чи могла висловити лише своє здивування з диявольської комуністичної політики. У першу чергу зникли найвидатніші письменники, професори, актори, малярі. В харківському будинку письменників "Слово", в театрах, в інститутах, у школах люди сивіли в чеканні демонічного "чорного ворона".
У ці страшні дні власною кров'ю змили свою трагічну помилку, що з Москвою можна будувати українську державу, видатний письменник Микола Хвильовий і народний комісар освіти Микола Скрипник, обидва від крови і кости українські патріоти. Останні слова Миколи Хвильового, що повернувся з "посівної кампанії", засіяної українськими трупами, були: "Пропала Україна!.." Але Микола Хвильовий, як і Микола Скрипник, у цей дикий час в обороні поставленої "под стенку" України могли лише запротестувати пострілом з револьвера в чоло…
У ці дні я ходив неначе прибитий. Страшна жура й душевні муки відібрали в мене сон і апетит. Я зрідка з'являвся на вулиці. Для безпеки вивчив свої вірші напам'ять, а рукописи спалив.
У ці дні я дістав від матері листа... Першого за чотири роки! Вона плакала з радости, що я живий. Далі плакала зі смутку й журби. Комуністи хотіли забрати у неї хату. Потім раптом сказали, щоб вона розлучилася з моїм батьком (він у той час уже був священиком), і їй дадуть спокій. Вона так зробила. Вона мусила так зробити для дітей. Вона животіла з дітьми - з трьома моїми сестрами й найменшим братом - у Вікнині, а бідний батько на старість тинявся по селах. Інколи вночі крадькома приходив додому, щоб глянути на неї й дітей і знову відійти на світанні. Далі мати плакала, що сільські комуністи таки її ограбували. Забрали мішечок жита, яке вона виростила на своєму городі. Взяли корову, яку виплекала з телички, і вигнали її з дітьми на сніг з хати, яку поставила своїми руками. Тепер усі п'ятеро живуть у сусіди в комірчині. За два місяці вона проїла з дітьми свою шлюбну обручку і два золоті зуби. Тепер їдять лише буряки і пухнуть з голоду. Найбільше її мучить Борис, щоб вона йому дала їсти або вбила. "Допоможи мені, синочку - бо пропадемо... У нас люди їдять людей. Ми весь час сидимо замкнені в коморі, щоб кого не витягли й не з'їли. Трохим Соловійчук з'їв з дітьми свою жінку Фросину. У нашому селі вже більшість людей вимерла з голоду. Кондр[ат]иху живу у ліжку з'їли черви. Коваля Ларіона Шевчука, що просив хліба, комуністи закликали в сільраду й забили. Зверхановські, що так хотіли комуни, теж вимерли..."
У мене ворушилося волосся. Боже, який я був безсилий! Чим я міг допомогти своїм нещасним людям, своїй бідній матері, безталанним сестрам і братчикові? У мене від безсоння почервоніли очі, пожовкло обличчя. З журби за кілька день постарів на кілька років.
Мене старенька господиня жахалася.
- Ви тяжко хворий! - бідкалася вона.
- Так, - відповів я. - У мене, мабуть, сухоти...

У ці дні комуністичні трубадури Лейба Первомайський і Микола Ковальчук викрили моє соціяльне походження. Мене викинули з письменницької спілки і вигнали з праці. Багато письменників, щоб себе забезпечити, відвернулися від мене, як від убивці. Мені загрожував арешт. Тепер, коли всі люди були на обліку, я не міг утекти зі своєю страшною репутацією. Де б я не з'явився, мене б запитали у спецвідділі: "Звідки ви приїхали? Де ви востаннє працювали?" Місцеві енкаведисти зв'язалися б з енкаведистами з попереднього місця мешкання і вивели б мене "на чисту воду". У мене ослабли нерви і зм'якли м'язи, як по тяжкій недузі. А тим більше, коли несподівано зникли Епік, Куліш, Вишня, Підмогильний, Антоненко-Давидович, Ґжицький, а з наймолодших Басок і Вухналь... Я знав, що не сьогодні-завтра піду за ними довгим шляхом, звідки ніколи не вертаються. Перед диявольською прірвою також опинилися інші українські письменники з наймолодшої ґенерації. Ми вдвох чи втрьох почали збиратися й шукати з зачарованого кола виходу.
Якось у квітні 1934 року кілька нас, молодих, сиділо в ресторані. До нас підійшов якийсь підозрілий тип і став нас ображати. Хтось відштовхнув його. До ресторану вдерлася міліція. "Следуйте за нами!" - загриміли голоси. За кілька хвилин ми опинилися в тюрмі. "Кінець", - сказав я, коли за мною зачинилися залізні двері...
Мене кликали кілька разів на день і на допитах катували. Моє обличчя втратило свою форму: ніс і очі злилися зі щоками, а голова нагадувала гарбуз. Мене невідступно питали, хто є в націоналістичній організації і де ми збираємося. Я заперечував свою приналежність до організації, бо навіть не знав, що така існує. Я лише часто зустрічався з найвідважнішими письменниками, і ми називали речі своїми іменами. На допитах я не вказав жодного їхнього прізвища. Мої таємні антибольшевицькі вірші також були невідомі, бо я носив їх у пам'яті. Отже, зі ста шансів я мав один на врятування, але й він відпадав, бо в Совєтчині НКВД карало мільйони людей без вини й суду.
Але якось мене викликали з підвалу на денне світло й сказали вмитися, причесатися й одягнути чисті штани й сорочку. Зі мною говорили надзвичайно чемно, подали кілька бутербродів і склянку кави. Я дуже хвилювався, бо думав, що це якась нова пастка.
- Хочете на волю? - спитав білявий старшина, що його я бачив уперше. Я мовчав. - Чому ви звісили голову? Ви вільні! Чуєте?!
Він безпардонно ляснув мене по плечі й засміявся:
- Як з вами тут поводилися? Думаю, непогано?
Хоч моя голова ще не зовсім увійшла у свою форму, я впевнено сказав:
- Добре...
- Вас не били?
- О, ні!
Він усунув мені в руку видрукований формуляр і сказав:
- Виповніть і підпишіться.
У графі "Як з вами в тюрмі поводилися", я написав "добре". Далі зазначив, що все, що тут чув, бачив і впізнав, триматиму в суворій таємниці. В кінці підписався.
На другий день мене викликали до центрального комітету комуністичної партії. Я йшов туди з завмерлим серцем. У комуністичному залізобетонному палаці, на площі Дзєржинського, я несподівано зустрівся з своїми тюремними колегами. Вони мені сказали, що нас випустили з в'язниці після наказу другого секретаря комуністичної партії Постишева.
Це було так. За кілька хвилин він став перед нами, і ми "подякували" йому за волю. Після цієї церемонії він вилаяв нас за нестійкість і сказав, що ми переходимо під його "опіку". Це означало "перевиховання" під постійним доглядом енкаведистського "всевидючого ока".

Після цієї "реабілітації" комуністично-письменницька верхівка в складі Кулика, Микитенка, Кириленка, Ле, Первомайського, Городського, Тардова нібито не особливо мене прийняла, але й не відігнала. Мені навіть вдалося просунутися на працю секретаря "Червоного Шляху" - літературно-мистецького журналу. Я зі своїми поглядами на апокаліптичне життя й події в Україні замкнувся в собі. Лише зрідка відкривав замкнену душу перед кількома письменниками, до яких мав довіру.
Якось під час з'їзду письменників до мене завітав молодий видатний поет - киянин Олекса Влизько. Це був кремезний, дужий юнак з високим округлим чолом, зі стиснутими устами і вигнутою вперед нижчою щелепою, що говорило про його титанічну силу. Влизько був у незмінному матроському бушлаті з чотиригранним блакитно-білим комірцем на плечах. Цей відомий усій Україні юнак мав тоді двадцять п'ять років. Тяжка хвороба в дитинстві відібрала в нього слух і фатально спотворила мову, тому він завжди висловлював свої думки лише на папері, його співрозмовник писав пальцем у повітрі, а він читав слова з півслова. Цей подивугідний юнак видав багато книжок поезій і прози, а крім того - два томи вибраних творів.
З його появою немов би літній сонячний день заяснів яскравіше. Я знав про те, що московські опричники ненавиділи майбутнього українського генія і в останній час підняли проти нього в пресі шалену пропаґанду. Я розумів, що це означало. Але він оце стояв життєрадісний, з очима, повними незламної сили, енерґії й невгнутости.
- Ну, як себе почуваєш? - написав я пальцем у повітрі. Він витяг з бічної кишені блокнот і олівець.
- Краще за всіх!
Я спитав у нього, як він реаґує на напади.
Він вибухнув розкотисто-вбивчим сміхом.
- Як місяць на гавкання псячої зграї. Ми діємо за законом Ньютона... Тому я відповів їм твором. Хоч хвиля збила Хвильового, але Україна не пропаде!..
Він знову засміявся своїм особливим сміхом, яким перекреслив розпачливі слова Миколи Хвильового.

Щоб угризтися в серце непокірної України, москалі вирішили перенести столицю з Харкова до Києва. Тому до Києва за державно-партійними установами почали переїжджати редакції видавництв, журналів, газет, радіо. В цей час комуністична партія ліквідувала журнал "Червоний Шлях", і я опинився без праці. Мені, безробітному, тяжко було виїхати зі спорожнілого Харкова. Але у виїзді мені допомогли мої приятелі-письменники. Взимку 1934 року я вже був у Києві.
Невдовзі по моєму приїзді, після ленінградського пострілу в Кірова, спровокованого Сталіним, у Києві спалахнули нові масові арешти найвизначнішої української інтеліґенції. Гризня диктатора зі своїми опричниками в московському політбюрі за політичне становище щоразу ставала приводом до знищення українського цвіту. Кремлівські людоненависники постійно вишукували без вини винних злочинців, щоб відвернути увагу уярмлених народів від своїх фантастичних злочинів. Таким чином у Києві зникло з півсотні знаної мені української еліти. Зник також і Олекса Влизько з свого храму мистецтва - з підвалу на Стрілецькій вулиці. Це сталося ще за кілька місяців до мого приїзду. А в січні 1935 року його, як "співучасника" протикіровської змови, розстріляли. Його втрату я переживав чи не найболючіше... З ним упали письменники Косинка, Фальківський, Іван Шевченко (не доконали білі москалі прадіда, то доконали червоні правнука!) та Крушельницький. Упали жертвою чергової "рознарядки" раптовою й повільною смертю, бо ці люди, наскільки мені було відомо, до жодної підпільної організації не належали. За ними зникли у поєдинку з дияволом тисячі... тисячі... яким не було ліку.
Я з обережности не показувався на Фундуклеєвській 7 - у будинку спілки письменників, обминаючи його десятою дорогою, ніби там було повно бацил найстрашнішої інфекційної хвороби. Навіть відмовився від приятелів, бо вони були небезпечні. Тільки раз чи двічі на місяць зустрічався з братом Юрієм (його після суду звільнив голова ВУЦВК Петровський), і ми говорили на вулиці про погоду або мовчки йшли і мовчки розходились. Кожний тримав себе за язика, щоб часом не випустити з рота "клясово ворожого" слова.

До жахливої "єжовщини" я тихо просидів на київській кінофабриці. Коли ж з енкаведистської м'ясорубки потекла людська кров, мене викликали енкаведисти в "інститутське пекло" у справі двох заарештованих сценаристів - Миколаєнка й Добровольського.
Напередодні відвідин я не спав цілу ніч. Уранці, відходячи до НКВД, як на той світ, я попрощався з братом Юрієм, своєю господинею й найближчими знайомими. Усі оплакували мене, як мертвого. Я, як живий труп, ішов до енкаведистського "палацу смерти". На Хрещатику кілька потужних репродукторів вигукували нову диявольську совєтську пісню:
Широка страна моя родная,
Много в ней лесов, полей и рек.
Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек...
Я поволі вийшов на гору по Інститутській і опинився перед ворітьми "палацу смерти". З відчайдушністю, що з'являється лише в критичні хвилини, вскочив у фіртку.
Два енкаведисти, перегородивши шлях багнетами, перевірили повістку, потім люто глянули мені в обличчя й показали на будку. У будці озброєний енкаведист виписав мені перепустку. Тільки я взяв її, з-поза будки виросли два автоматники і, звіривши перепустку з моїм пашпортом, показали мені головні двері. Відчинивши двері, я знову потрапив між двох автоматників, які, після перевірки, сказали мені йти на перший поверх. У коридорі озброєний енкаведист після останньої перевірки сказав мені номер кімнати... Таким чином, пройшовши чотири варти, я, нарешті, опинився в "чистилищі".
Я твердо вирішив іти второваною дорогою - дорогою сміливої брехні... Циганкуватий офіцер, тримаючи перед собою мою анкету, невинно запитав мене, хто я й чого прийшов до нього. Ця бісівська гра не була для мене новинкою, і я, з усієї сили зберігаючи спокій, назвав своє прізвище, фах і сказав йому, що мене сюди покликали.
- Ага! Пригадую, - пробурмотів циганкуватий диявол з єхидною посмішкою. - Ви працювали з Миколаєнком і Добровольським у кінофабриці...
Я сказав, що так.
- Пригадуєте, що вони з вами говорили? Ми, звичайно, знаємо, але хочемо, щоб ви підтвердили.
- Безперечно, пригадую. Говорили про сценарії, фільми, закони драматургії. Коли бажаєте, я розкажу вам докладно.
Енкаведист вліпився в мене прижмуреними хижими щілинками.
- Не прикидывайтесь дурачком! Що вони говорили вам про Сталіна і політбюро?!
У мене під пахвами полився піт.
- Як говорять усі громадяни Совєтського Союзу про улюбленого вождя і його соратників.
- А може, навпаки?
Мої нерви натягнулися до останньої межі.
- Якщо б навпаки, - сказав я зопалу, вхопившись за одну-єдину соломинку порятунку, - то я відразу повідомив би вас чи іншого співробітника НКВД...
Бувалий енкаведист сприйняв мої слова без особливого захоплення.
- Свежо предание, но верится с трудом, - сказав він, пропікаючи мене колючими очима. - Але я вам хочу повірити... Запам'ятайте ваші слова... і йдіть додому.
Я знову зовсім несподівано виліз на білий світ...

Того літа я виїхав у відпустку до села Д. і зустрівся зі своїм батьком. Я не бачив його дев'ять років і не впізнав. Це був старий, жовтий, кволий, беззубий дід з вицвілими очима. Зацькований і стероризований комуністами, він доживав останні свої дні в сестриному хліві. Він був у жалюгідному лахмітті, живився хлібом і водою й ночами крадькома виконував по селах християнські обряди. Він упав мені на груди й заридав, як дитина.
- Сину, - шепотів він і шорсткою долонею гладив мені обличчя. - Ми бачимося востаннє...
Він сказав правду. За кілька тижнів після цього побачення я дістав у Києві листа від матері. Мати писала, що енкаведисти однієї ночі схопили батька й дядька Захара Синельника й обох вивезли до Вінницької тюрми, а наймолодшого мого брата Бориса запакували під Камчатку у штрафні батальйони. Вона писала далі, що тітка Параска, Захарова дружина, збожеволіла. Її забрали до будинку божевільних, а тринадцятилітнього сина Володю вигнали з хати, і він став безпритульним.
Я, як загнаний звір, відчував безвихідь. Мені тяжко було дихати гнилим, задушливим совєтським повітрям. Мені тяжко було дивитися на спотворену, опоганену землю. Але я в безнадії кріпився, щоб хоч допомогти нещасній матері й безталанним сестрам, що лишилися безпомічними, матері й сестрам, родині репресованого - "ворога народу", яким не давали праці, не давали проходу, з яких комуністичні деґенерати глузували і зневажали.
Я з великими труднощами перетягнув їх з села до Києва. Сестер повлаштовував у жидів наймичками, а з матір'ю виїхав до глухого містечка Брусилова вчителювати, і так врятувався від "єжовської м'ясорубки".

Коли в 1938 році "єжовщина" вщухла, я знову повернувся до Києва. На київських вулицях було безлюдно. Залякані кияни сиділи в помешканнях, неначе в місті була холера. Ті, що з'являлися в місті, йшли з потупленими головами, уникаючи зустрічі зі знайомими. Місця зниклих українців були заповнені москалями. Страх перед аґентами розбивав українські родини. Чоловік боявся своєї жінки, батько й мати сина, а сестра брата. Серце кожного ссав хробак недовіри. Кожний боявся своєї тіні, боявся стін, стелі, підлоги, які в Совєтчині мали вуха.
Я зовсім відчужився від людей. При зустрічі не вітався зі знайомими, а вони не віталися зі мною, бо я не вірив їм, а вони - мені. Навіть порвав зв'язки з братом Юрієм. Він жив за кілька кроків від мене, але ми уникали один одного, бо хтось із нас міг у "палаці смерти" під тортурами духово зламатися і за собою потягнути брата і всю родину.
Я переживав такі душевні муки, що хотілося впасти на землю, їсти її й ридати. Мої муки збільшилися, коли мати, побувавши в рідні, повернулася до Києва з страшними вістками. Вона подала листа від батька. Цього останнього листа батько написав з ворошиловградського концентраку дуже жалібно, великими покрученими літерами. Він був сліпий. Він писав, що в нього в большевицькій неволі повитікали з орбіт очі, а обличчя взялося струпом... "Я лише благаю в Бога смерти... - писав він. - О, Господи! Як би я хотів перед смертю побачити своїх діточок... Я ж їх так мало бачив... Я ж на них не надивився..."
Я горів невгасимою ненавистю до Совєтчини, до звірів у людській подобі. Я їх палив би, втоптував би в землю. І не мав би перед Богом найменшого гріха, а перед законом справжньої справедливости - вини й кари. Адже ж коли б московські комуністи чинили таке саме на французькій землі з французами, на англійській з англійцями, на американській з американцями, чи французи, англійці й американці зробили б інакше?
Я хотів діяти. У повітрі пахло грозою. Я чекав її, як сліпий світла. Ця гроза могла нас ввести або вивести з життя. Я, одчайдушнілий, був готовий до всього. Тому, коли імперіялістичні союзники - Московія й Німеччина - розірвали Польщу, і з Західної України просякнули в Київ українські націоналісти, я відразу зв'язався з ними.
Я заговорив з ними такою мовою, немов би я попав до Києва з зовсім іншого світу. Я заговорив мовою мільйонів невільників, що в них уста були замкнені залізними замками. Я викидав спраглими устами з глибини своєї душі заховану страшну правду, що за неї мене енкаведисти закопали б живим у землю. Західні українці дивувалися, що після двадцятидворічного вбивства української душі й тіла в совєтській Україні лишилися українці. Але я був українець. Його ніхто не виховав у мені - ні таємна політична організація, що в ній я не був ніколи, ні моя стероризована родина, а лише він - московський червоний диявол...

Я хотів діяти, але в заляканому українському оточенні тяжко було діяти, тому я вирішив пробитися на Західну Україну. Я пішов до своєї цілі потаємними стежками, і мені вдалося. Мені, політично підозрілому, вдалося виїхати туди, куди попадали лише партійні магараджі та небагато "стійких" безпартійних попутників, добре пересіяних на енкаведистській віялці. Своїм щасливим виїздом я завдячую лише сліпому випадкові...
Усе склалося якнайліпше. Кремлівський фаворит Олександр Корнійчук якраз тоді був на поклоні в Москві, лишивши на своєму місці свого шваґра Натана Рибака. Мої друзі письменники прочистили мені до нього дорогу, і я вступив до його кабінету. Сказавши йому, що хочу їхати до Львова, я з завмерлим серцем чекав на відповідь. Але він мовчав...
- Я хочу, - сказав я, - у найскладнішій ситуації довести свою відданість батьківщині...
- Добре, - відповів він. - Сподіваюся, що ви це зробите.
- Я це зроблю, - сказав я.
- Я вірю, що ви це зробите. Отже, ви поїдете до Львова на пропаґандивну працю.
З такої легкої перемоги я мало не вибухнув сміхом.
Він написав мені від спілки письменників рекомендацію. В ній сиділи всі боги, бо в НКВД, де я діставав перепустку через кордон, не спитали в мене ні про моє соціяльне походження, ні жодного слова з мого покрученого життєпису.
Другого дня я вскочив у "буржуазну" Західну Україну. Це був зовсім інший світ: я дивився на нього широко розплющеними очима. До запечатаного кордону, що далі ділив підсовєтську від "визволеної" Західної України, я їхав голодний, бо на жодній підсовєтській станції не міг купити шматка хліба. По підсовєтських залізничних станціях тинялися обдерті, бліді, похмурі советські робітники й колхозники. Вони сумними і втомленими очима дивилися на поїзд, чекаючи викиненого з вагона шматка недоїдженого хліба. По другому боці кордону стояли купи різної їжі, і між здоровими, свіжими людьми, що були набагато ліпше одягнені в будень, як у Совєтчині в свято, метушилися голодні совєтські пасажири, хапаючи цілі оберемки їжі. Я також кинувся на їжу, накупив усього на десятеро людей і майже все це добро покинув у Львові у вагоні.
Я працював у радіокомітеті як редактор літературного відділу. Працював добре, щоб викликати до себе довір'я і збити диявола з пантелику. О, я вів хитру політику! Для відводу "всевидючого ока" я нібито приятелював з двома ідеологічно витриманими, але бездарними й тупими комсомольцями. За цю "дружбу" я виконував за них працю і нізащо виплачував їм гроші. Я волочився вдень з ними, де могли б бачити мене сексоти. Вечорами, під покривом ночі, прошмигував до місцевих українських патріотів, і вони мене знайомили зі своїми людьми.
У Львові я збагнув, що світ не є такий поганий, як це мені здавалося, що в житті можна навіть мати приятеля. Серед таких людей я почував себе, як у вимріяному світі, і мені зовсім полегшало, коли я витягнув свою матір з совєтського пекла до ще не "освоєної" буржуазної Европи.
Я йшов з друзями слизькою визвольною дорогою. Знав, що на цій дорозі щохвилини можу впасти, але вона мене вабила, тягнула, так тягнула, як сонце стебелину, і я, зачарований нею, непохитно посувався далі.
Тимчасом світ нестримно котився в провалля другої світової війни. Ми були впевнені, що лише на руїнах червоного фашизму відродиться в колі вільних народів українська суверенна держава. В цьому напрямку працювало українське революційне підпілля. Тому, коли зударилися дві фашистські потуги, я взяв свою матір за руку і пішов у підпілля.
На другий день війни совєтчики кликали мене до війська. Але я не пішов захищати зненавиджену "совєтську родіну". Я не захищав її так само, як ті мільйони українських вояків, що в перші дні позастромлювали свої кріси у землю. На третій день за мною приїхав "чорний ворон", але в моєму помешканні було порожньо.
Тридцятого червня 1941 року, після приходу німців до Львова, друзі вивели мене з підпілля.

Я з перших днів визначив німецьку тактику в окупованій Україні. Це була та сама московська тактика. Одні й другі хотіли багатої землі й білих рабів. Тому українські патріоти стали боротися на два фронти.
Ми почали діяти в підпіллі. Але мені не сиділося у Львові. Мене кликав Київ! Тимчасом за українськими патріотами полювали ґестапівці, як перед тим - енкаведисти. Але підпільники розбрелися по всіх містах і селах України. В першій половині липня я з кількома підпільниками пробився до Житомира. Житомир ще димів, але там уже діяли українські бойовики. Вони під носом німців розповідали українським робітникам і селянам про німецькі загарбницькі цілі в Україні. Ґестапівці влаштували за ними справжні лови, їм допомагали замасковані московські аґенти, які пролізли в німецькі цивільні й військові уряди.
Ми дісталися до Хвастова. У Хвастові, в колишній совєтській районній друкарні, почали таємно видавати протинімецьку і протибольшевицьку газету "За Самостійну Україну". У ній ми закликали український народ боротися з обома окупантами.
Це були тривожні дні. На неустабілізованому фронті ми знаходилися між ґестапівцями й енкаведистами й постійно дивилися смерті в очі. Селяни з любов'ю й гордістю називали нас віщунами волі й піклувалися, як рідними синами. На нас дивилися з надією. Всупереч німецьким наказам, почали ділити землю. Українці одним замахом змели з себе большевицький намул, нанесений двадцятидворічною московською повінню, і незнищені церкви, "Просвіти", національно-культурні домівки тріщали від людей. Це був величезний здвиг розкованого Прометея. Українці заговорили вголос про недовговічність німців і про українську вільну демократичну державу.
Перебрані в селянську одежу, ми ходили між селянами, а вечорами видавали газету й кидали на села. Одного дня ґестапівці схопили нас і відтранспортували до Львова. Ми опинилися в підвалах страшної лонцької тюрми. Це була фортеця жаху й смерти, уладжена за московсько-комуністичними зразками. Сидячи у восьмій підвальній камері, я чекав від німців вироку смерти. У цей час у Харкові (я довідався про це пізніше) большевики позаочно засудили мене, як німецького шпигуна, до смертної кари й оголосили поза законом. Цей вирок оголосили по радіо й надрукували в газетах...
Мені пощастило передати листа до митрополита Шептицького, який, разом з іншими, поручився за мене, і я несподівано вийшов на волю.

В Україні німці розправлялися з українцями большевицькими методами. Вони справді неначе змагалися з комуністами, хто більше винищить людей, хто більше спалить міст і сіл, хто більше осиротить дітей. Український народ жадібно чекав німецької загибели, яка неминуче наступала. Але по слідах одного звіра йшов відживлений американцями ще гірший, і знов здушував Україну. В Україні знову текла кров... Я в розпачі думав: невже один звір упаде, а другий тріюмфуватиме на його могилі? Невже західні демократичні держави пережили воєнний жах на те, щоб замість брунатного фашизму запанував червоний? Замість ґестапа - НКВД? Замість нацистського терору - комуністичний?
Я не вірив... Не на те західні демократичні держави понесли такі великі жертви, щоб після перемоги понести ще більші.
Моє переконання з кожним днем зростало. Я і тисячі, мільйони моїх земляків озброїлися вірою, що західні союзні армії після капітуляції Німеччини вирушать проти ще жорстокішого душителя волі - Совєтського Союзу. На них чекали в лісах України, Білорусі, Прибалтики і в кавказьких горах загони озброєних повстанців. У мене на радощах лилися сльози, що нарешті настане час, коли всіма барвами засяє мир і воля в усьому світі і в моїй спраглій Україні...
Але сувора дійсність це перекреслила. Я в розпачі думав: які великі жертви незабаром понесе знесилене людство? Скільки згасне міст і сіл? Скільки виросте нових могил?...
Колесо невблаганної історії крутилося... Підступні енкаведисти залили американську, англійську та французьку зони Німеччини і влаштували полювання за втікачами з совєтського пекла. Я годинами лежав з застиглою кров'ю і з жахом дивився на померклий світ, бо втратив віру в добро. Так, для мене й мільйонів моїх недостріляних братів це був кінець світу! Я... Слухайте! Кати мого народу, що безневинно мучили мене з колиски, замордували мого батька, вислали в тундру мого брата, морили голодом і вигнали з домашнього гнізда мою родину, тепер нарекли мене ворогом демократії, ворогом волі, ворогом мого народу. Нарекли мене зрадником батьківщини лише за те, що я став у своїй обороні, в обороні своєї родини, в обороні свого народу та його волі. Мене нарекли зрадником, бо я хотів вилізти з земного пекла і на одну мить відчути людську радість. Мене нарекли зрадником... А, зрештою, я вже за залізними дверима чекав, чи ствердять дияволове обвинувачення поборники християнської справедливости.


Коментарі
Коментарі відсутні
Додати коментар
Будь ласка, спочатку авторизуйтесь на сайті через власний обліковий запис, щоб отримати можливість додавання коментарів
Поділитися в соціальних мережах
Партнери проекту
Незалежна Україна

Останнє фото


Альбом: Земля наших предків

Розклад руху

Залізниця

Автостанція

Спецпропозиції
В цій категорії оголошень немає.
Актуальні вакансії
лого служби зайнятостіКодимський центр зайнятості інформує.

Кодимі потрібні :

лікарі, вчителі, продавці, юристи

Звертатися за адресою: вул.Леніна, 69.
тел. 048 67 26713

RSS канали
Підпишіться на наші новини

Останні новини
Останні статті