Навігація
Головна
Новини
Про район
Фотогалерея
Літературне об`єднання
Сфера послуг
Посилання
Файловий архів
Каталог підприємств
Дошка оголошень

Форум міста
Зворотний зв'язок
Гостьова книга
Пошук по сайту
Мапа району
Карта сайту
Авторизація
Ім`я

Пароль



Ще не зареєстровані?

 РЕЄСТРАЦІЯ 


Забули пароль?

 ВІДНОВИТИ 
Останні статті
Пиріжна. Історія зас...
Нові назви вулиць міста
Склад депутатів Коди...
Список зареєстровани...
Підводимо підсумки з...
5 нових компаній
ООО Комэлектронпром
Отрада, ООО
Приватне підприєм...
Кодимський районн...
Відділення зв’язк...
Лічильники_
Структура статей
Усі статті » Поети » Надутик Петро Петрович
Надутик Петро Петрович


Народився 12 липня 1939 року (помер 30 червня 2002 р.) в м. Кодима. Закінчив Кодимську середню школу № 1. В 1967 р. закінчив Одеський державний університет ім. Мечникова. По закінченню працював вчителем в Тимківській, Серблянській та Пиріжнянській школах, відповідальним секретарем Кодимської організації товариства “Знання”, викладачем ПТУ № 45. З 1994 р. до кінця життя працював кореспондентом газети “Нова доба”. Друкувався в обласній та районній періодиці, збірнику „Голодомори в під радянській Україні” (Київ – Львів – Нью-Йорк, 2002 ) в 1993 році вийшла збірка “Кодими віть калинова”.

Його іменем назване Кодимське районне літературне об'єднання


***

Віддаю свою долю
В Твою руку кладу, Боже, долю,
Бо на інші надії немає,
Бо вони по життєвому полю
Із Тобою її роз’єднають.
Не пригорнуть.
Нічим не поможе
Навіть жінка невдячна і мстива...
В Твою руку свою долю, Боже, Віддаю,
щоб була милостива.


Кодими віть калинова
Тільки-но птаство в дібровах
Зчинить весняний вертеп,
Кодими віть калинова
Звисне з Поділля на степ.
І засія, як намисто,
В гронах ранкова роса,
І усміхнуться враз місто,
Річка, і луг, й небеса...
Морю щось далич гукає,
Хвилям горбів і дібров...
Всім їм калина палає,
Як незрадлива любов.
Степу і долів розмова
Не затихає, росте.
Кодими віть калинова
Звисла з Поділля на степ...


Заповітне
Дмитру Павличку
Пройде час весь, що життям був повен,
І мої вгамуються літа.
Попливе у безвість білий човен,
І мирська розтане суєта.
Все це просто можна уявляти,
І сказати з певністю про те,
Що ніщо не буде хвилювати,
Викликати радість чи протест.
Десь повік залишаться в минулім
Всі мої турботи і жалі,
Віщування сивої зозулі
І тривоги рідної землі.
Згаснуть мені сяйва і світила,
Блискавиці в веселки всі,
Час мій, як Вкраїнонька світилась
Сонце граєм на срібній росі.
Обірвуться в білому тумані
Всі мої миттєвості життя,
Змовкнуть громовиці, гул вулканів,
Ураганів, вихорів виття.
Чорнобривців пахощі забуду,
Яблунь цвіт в медовому саду,
Смак цілунку – й той мені не буде
Спогадом про жінку молоду.
Не відчую я наснаги й втоми,
Та степам скажу, як заповіт,
Щоб вони мені на світі тому
З цього світу слали свій привіт.
Хай епох шумує верховіття,
І вирують зміни у світах,
А мені хоч раз в тисячоліття
Звістка про Вкраїну приліта.
Щоб я знав, а як вона там, мила,
Чи дитям радіє у саду,
А чи гірко вкотре зажурилась,
Що дійти не може до ладу?
Чи про теє, що не знає скрути,
Сіє жито і пісні співа,
Не нівечать мову їй манкурти,
І вона джерельно ожива.
Чи про те, що світ її голубить,
І вона до нього як сестра,
І живуть щасливо її люди,
П’є веселка воду із Дніпра.
Й знов для мене буде все в минулім
– Всі мої турботи і жалі,
Віщування сивої зозулі
Не стривожать прах мій у землі.
А на ній хай знов буя суцвіття,
В ніжних барвах ранок розцвіта,
І до мене раз в тисячоліття
Звістка з України приліта.


Слово і совість
Топтати ряст мені невічно
І не зустріти всіх світань.
Спокійно (хтозна) чи трагічно
Мої вгамуються літа.
Здригнеться серце, стихне, стане.
Погасне весь мій білий світ,
І слово боляче останнє
Завершить звіт чи заповіт.
Перетворюся в інший стан я,
Лиш слово – далі хай гряде,
Хай перейде в народну пам’ять,
В мою Вкраїну перейде.


Сива журавка
Так запахло весною і травиченька-травка
Біля Кодими-річки пробилася знов.
Як я радий, що ти, моя сива журавка,
На лозу задивилась у відкрите вікно.
Від жадань твоїх днями стане скрізь зелененько,
Вже й зима ручаями в долину стекла.
Як я радий, що ти, дорога моя ненько,
Дочекалася знов весняного тепла.
Порадій же матусю, що так ясно світає,
А літа журавлями собі хай летять,
Як я радий, що сонце тебе зогріває,
І в душі оживають щасливі літа.
А коли щось на серці тобі сколихнеться,
І зволожені очі не побачать лозу,
Як я радий, що саме мені доведеться
На щоці твоїй ніжній стерти теплу сльозу.


Заповіт
(новела)
А син вже розмовляє без акценту,
А син вже шпарить, мов із-під Тули,
А син примчався, щоби документи
Од матері до себе притулить.
Літ десять він до матері не їздив,
Бив телеграми й то одну на рік,
А мати, мати звикла до невістки,
Яку той син привів, а потім зник.
Покинув матір, рідний край покинув,
Його і пісню й мову позабув,
Ніяку не вчуваючи провину,
Щасливим він в краю чужому був.
Та як почув, що мати помирає
(В далекім місті взнав від земляків),
Примчав експресом, думав відіграє
Собі у спадок все, що захотів.
Та тільки мати збила йому пиху,
Сказала, покидаючи цей світ:
- Прощай, мій сину... не спогадуй лихом,
Що для невістки-доні був мій заповіт.


Не виную тебе...
Наче клин журавлиний у небі,
Тихо, сумно за обрієм зник,
Відійшли мої думи про тебе,
Не хвилюють журливо вони.
Все спокійно. І вечір, і ранок
Відпливають, як ті журавлі.
Певне час заліковує рану,
За тобою згасивши жалі.
Не бентежить за тебе колишню,
А яку? Про оте промовчу.
Все мина... Не поможе й Всевишній,
Що твій голос у хаті не чуть.
Що немає тебе в ній зі мною,
Хоч твої в ній промчали літа...
Не виную тебе, бо виною
Всепрощенність моя й доброта.
Молитва совісті й любові
Все починається з молитви:
Чиєсь зачаття, дощ з небес,
Комусь покара, успіх битви,
І боротьба, і щастя десь.
Приходить бажане з моління,
Добро і зло із замовлянь,
І пригаса чиєсь боління
Від незаслужених страждань.
Молитва – лиху засторога,
Заслін подвійності душі,
І тій людині допомога,
Якій всі люди не чужі.
Та з всіх молитв у кожній мові,
Безкомпромісна і святи,
Молитва совісті й любові
Над світом підлості зліта.


Як біліли сніги...
Як біліли сніги, як біліли
– На душі ж було тепло обом,
Гостювали сніги на весіллі,
Як ішли ми веселим селом.
Шлях-дорога стелилася біло,
Ми щасливі були й молоді,
І з відерцем хлоп’я перебігло,
Перелляло дорогу тоді.
І куди ж ви, літа, відлетіли?
Та на вас хоч гнівись-не гнівись,
Не прилинете у заметілі,
Ті давно вже розтали сніги.
Забіліли сніги, забіліли,
Промайнули, як вітер, літа.
Через біле село йде весілля
І в подвір’я до нас заверта.
Коментарі
Коментарі відсутні
Додати коментар
Будь ласка, спочатку авторизуйтесь на сайті через власний обліковий запис, щоб отримати можливість додавання коментарів
Поділитися в соціальних мережах
Партнери проекту
Незалежна Україна

Останнє фото
Зустріч
Зустріч
Альбом: виступ "Лейся, песня"

Розклад руху

Залізниця

Автостанція

Спецпропозиції
В цій категорії оголошень немає.
Актуальні вакансії
лого служби зайнятостіКодимський центр зайнятості інформує.

Кодимі потрібні :

лікарі, вчителі, продавці, юристи

Звертатися за адресою: вул.Леніна, 69.
тел. 048 67 26713

RSS канали
Підпишіться на наші новини

Останні новини
Останні статті