Сергій Володимирович Прудніков народився 6 червня 1964 року в
с.Шершенці Кодимського району. В 1981 р. закінчив Шершенецьку середню школу, в 1986 р. – Одеський державний університет ім. Мечникова. Працював викладачем мови та літератури в школі, кореспондентом районної газети, організатором етнографічного музею
с. Лабушна. Нині працює вчителем історії в Лабушнянській загальноосвітній школі. Друкувався в районній і обласній періодиці, альманасі “Південна ліра” (2001). Член
Кодимського районного літературного об'єднання.
* * *
Несіть добро, як день дарує сонце,
Несіть любов, що серце зігріва.
Всього святого будьте оборонцем –
Від нього лиш людська душа жива.
Завжди тримайте гідно честь людини,
Не опускайтесь бездуховності на дно,
Коли ви хочете, щоби ваш дух не згинув,
Коли ще, люди, вам не все одно.
* * *
Хто гляне у душу мою, як в криницю?
Хто хоче напитись із неї водиці?
Хто хоче зануритись в неї до дна?..
Не треба питати,
нікого нема...
Осіннє
Я впиваюся золотом осені
І вбираю у душу свою
І прозорість небесної просині,
І відстояний дух полину.
Я вбираю природу дитинячо –
Цей до болю щемкий падолист!
І у серці сполохано зрине щось,
Що було і минуло колись.
Все приходить, щоб згодом минутися
Пожовтілим осіннім листком.
Тож і хочеться бути, і збутися,
Не торкнутися Лети чолом.
Мила осінь чарівна, як таїнство.
Незбагненна і ясна як день.
... Над ріллею воронячі зграї он
І листком чиясь доля паде...
* * *
Живу в ілюзіях. Плекаю
Казкові храми перспектив.
Життя ж моє собі минає...
А може, я іще й не жив?..
Молитва
Боже, дай сили іти до кінця,
Не відступати ніколи,
Хоч і нелегкою буде стезя, -
Тернами ноги поколить.
Боже, дай сили здолати в собі
Смак до спокійного щастя.
Дай же знайти його у боротьбі,
На півдорозі не впасти.
Боже, дай сили здолати журбу,
Що супроводить ще змалку.
Хай в оптимізмі я віру знайду
Й з ним буду йти до останку.
Боже, дай сили, благаю тебе, -
Вік же безжально минає...
Дай не жаліти ніколи себе,
Боже, благаю!
* * *
Добро творити – благородно.
Це знає кожен, далебі.
Та жити ним якось не модно...
За винятком – коли собі.
Соняшник
В нас кохання цвіло (пам’ятаєш?),
Наче соняшника суцвіття.
І сміялося сонце над гаєм,
Й жартував пустотливий вітер.
Ми щасливі були, як діти,
Цілувались на кожнім кроці,
Цілий рік нам здавався літом –
Ми були під любові сонцем.
Та настала пора врожаю,
Збили з соняшника капелюха.
І тепер вже любові немає –
Лиш олія й макуха...
Доля
Десь у полі ходить моя доля
І січе її осінній дощ.
Вартовими там стоять тополі.
Під ногами-то рілля, то корч.
Ходить моя доля сумовито,
Бо в житті стезя пішла не та.
Бродить моя доля, як сновида,
Мов шукає згублені літа.
Хмари налягли саваном темним,
Огорнули душу, наче ніч.
Доле, а коли прийдеш до мене
Й попрямуєш сонцеві навстріч?
Адже так влаштована природа,
Що за холодами йде тепло.
Хочу, щоби з долею народу
Моє щастя буйно розцвіло.
Вийдемо на сонячну дорогу
І веселу пісню поведем...
І хоч добре вже підбились ноги, -
Заживемо, доле. Заживем!
* * *
Ти життя дала мені, природо,
Й забереш колись у небуття...
Тільки що залишу для народу,
Як піду від нього зовсім я?
Купку праху, щоб розвіяв вітер?
А чи діток зграйку навзамін?
Спалахом згоріти чи зітліти,
Все життя не зводячись з колін?
Боже, дай мені снаги, щоб в честі
І у правді вік свій звікувать
Й на тяжких життєвих перехрестях
Ці чесноти гідно відстоять.
Дай Людиною мені зостатись
Хоч й за несприятливих умов.
Боже, як Франку, дай працювати,
Доки в серці ще пульсує кров.
* * *
У природі нічого зайвого –
Все, як треба. Отак, як є:
В небі пісню співає жайворон,
Джерело із-під ґрунту б’є.
Все – частина живого цілого –
Має сенс свій в основі основ.
Тільки б я в цьому світі білому
Своє місце достойне знайшов..